Бвшій нацбол Олексій Макаров нині бере участь у шведському анархістський рух

Без поняття про борг - революція неможлива. Борг перед народом, товаришами, організацією. Я вирішив згадати про тих, хто борг розуміли неправильно, не так, як треба. Це роздуми про те, як треба, як повинно.

Добре, коли в тюрмі є хтось, з ким можна налаштуватися на одну хвилю За два роки, проведені мною в Бутирці, c 2006 по 2008, такі люди мені зустрічалися, хоч і дуже рідко. Серед них були прості роботяги, що не відбулися вчені, бандити-авантюристи. Мужики і блатні. Розбійники, шахраї і вбивці. Але по-справжньому дружні стосунки у мене складалися тільки з учасниками неонацистських угруповань. Так вже виходило.

Нацистські вбивства тих часів - це виклик російської дійсності, що не помножений на емпатію, на жаль, на солідарність. Неонацисти вбивали і сідали на великі терміну. Тобто в цьому була якась сміливість і усвідомлена готовність до самопожертви. Але уявлення ці не вийшли за рамки обивательської моралі, яка свідчила: «У всьому вини самого слабкого».

Кого ж убивали ультраправі? В основному робочих з Середньої Азії. Тих, що тулилися по підвалах, вагончики, жили по 20 чоловік в одній маленькій кімнатці. Найбільш знедолених, тих, кого не стане захищати державу, і на кого наплювати «корінним москвичам».

В середині 2000-х майже щотижня приходили новини про нові вбивства в великих російських містах. У зростаючої ультраправої середовищі поширилося переконання про обов'язковий перехід кількості в якість. Якщо вбити якомога більше безправних людей, то нібито «країна відродиться», «Русь прокинеться», і так далі. Міщанська мораль дійсно страшна, неонацисти це довели. Без фундаментального розриву з нею ті, хто наважуються поставити під сумнів несправедливість, егоїзм, загальну боягузтво, ризикують самі перетвориться в маніяків. А між ненажерливістю маніяка і ненавистю революціонера - величезна, непрохідна прірву, навіть якщо практичні методи комусь можуть здаватися схожими.

Олексій Макаров (крайній праворуч) на суді по «Таганський справі»

І все одно, з неонацистами-вбивцями в тюрмі у мене складалися хороші стосунки. З ними виходило вести розмови про історію, про ситуацію в країні, про громадські перервах. Більшості з них був притаманний ідеалізм в тій чи іншій мірі, вони не говорили ні про скромну обивательської радості, ні про особняк на Лазурному березі. Але ж ув'язнені дуже обмежені в своїх мріях. Це зазвичай або молода дружина з симпатичними дітьми, або якась фантастична розкіш. Хоча у більшості зеків, немає і не буде ні того, ні іншого.

У вересні 2006 року в камеру 95, де я сидів, заїхав молодий хлопець. Звали його Серьога. Міцний коротко стрижений пацан середнього зросту з незворушно-зосередженим виразом обличчя. Йому, як і мені, було 18 років.

- Що за біда? - поцікавився у нього «блаткомітет».
- Стопятая, - також спокійно, без тіні збентеження, відповів він. Тюремно-бюрократичною мовою він встиг опанувати в ІТТ і на «збірці», тобто в кімнаті на першому поверсі, куди поміщають новоприбулих.
- Кого вбив?
- Киргизія.
- Скін чи що?
- Ну типу того. Фанат.

На волі є точка зору, нібито неонацисти за гратами автоматично стають «скривдженими», тобто потрапляють в нижчу касту ув'язнених. Насправді це не так. Більш того, повно прикладів, коли ультраправі робили дуже успішну тюремну кар'єру, ставали дивляться за хатами, корпусами, а іноді Централь і зонами. Правда, свої політичні уподобання вони в таких випадках не афішували, або навіть відмовлялися від них.

Бувало й по-іншому. Бутирська оперчасті, за власною ініціативою або за порадою слідчих органів, кидала бувало неонацистів в камери, де дивляться і блатними були вихідці з північнокавказьких республік. «Куми» в таких випадках заздалегідь інформували блатних про те, хто до них заїжджає. У Росії в той час формувалася особлива кавказька субкультура, її представники цілком логічно вважали ультраправих своїми ворогами. У таких «хатах» у нацистів, природно, виникали проблеми, їх били, ставили на найнеприємніші камерні заняття, як, наприклад, миття підлоги. Але щоб визначати їх статус як «скривджених», до такого доходило рідко.

Ще на початку 1990-х років злодії в законі написали в прогоні, тобто в свого роду резолюції для всього тюремного населення, що за вільний спосіб життя попиту в тюрмі немає. Адже в пострадянську епоху вигляд арештанта змінився, за грати стали потрапляти молоді люди з довгим волоссям, проколотими вухами, пірсингом і іншими нетиповими особливостями зовнішності. Всі ці зовнішні атрибути відтепер не могли бути приводом для визначення місця людини в тюремній ієрархії. Попит був тільки за «гидотне і бл ... дское», до них ставилися в першу чергу співпраця з правоохоронними та слідчими органами. Серед кавказьких блатних траплялися ті, хто вважав вбивства через національної ворожнечі «гидотне і бл ... дскім». Але коли справа доходила до злодіїв, то вони зазвичай характеризували дії неонацистів м'якше.

Артур Рино (зліва) стверджував, що з серпня 2006 року він убив 37 людей, з них близько 20 - зі своїм приятелем Павлом Скачевським (праворуч)

За «хатою» 95 тоді «дивився» російський шахрай Максим. З його боку ніякого упередженого ставлення до юного вбивці не було.

У «правом руху» Серьога був уже давно. Він бився в фірмі фанатів московського ЦСКА Kids, займався кудо і бойовим самбо, часто перемагав на змаганнях. Навчався в педагогічному університеті. Дуже спокійний і незлобний абсолютно хлопець.

- Давай лапи сошьyoм, - запропонував він мені, облаштувавшись в камері, - будемо тренуватися.

Голка, заборонений предмет, знайшлася швидко. Через два дні лапи були готові, і під час щоденної годинної прогулянки ми відпрацьовували удари і комбінації в поєднанні з загально-фізичною підготовкою.

Пам'ятаю, зеки тільки головами хитали:

- Ось політична молодь у нас.

Один раз Серьога спробував пояснити для мене мотиви своєї «мокрухи».

- Ну так треба було, - сказав він просто зовсім.

Просто, буденно, як в магазин за хлібом сходити.

З Серьогою я просидів неповні три місяці, в листопаді 2006 мене перекинули в іншу камеру. Ми листувалися з «дорозі», тюремної поштою.

Йому пощастило. Суд вирішив, що умислу на вбивство у нього не було, і засудив за статтею «хуліганство». Вирок - три роки.

За 105-й засудили його подільника з погоняйлом «Штангіст». Деякий час той сидів у камері з моїм подільником Ромою Попковим на Бутирській «малому фахівця», так називалося спеціальне відділення в'язниці з маленькими чотиримісними камерами.

Колишній командир Московського відділення НБП дуже добре відгукувався про його переконаності, стоїчному ставленні до неминучого великого терміну. Про його сміливості.

Сміливість на волі - зовсім інша справа. Там вона винагороджується повагою друзів, увагою подруг. Відразу, негайно. А для зека, який менше, ніж на десятку, не розраховує, сміливість - тільки перед обличчям вічності. Зовсім інший рівень.

Для штангіст суд закінчився. 14 роками суворого режиму. На етап засуджені нацисти поїхали в середині січня 2008 року.

Восени 2007 року я познайомився з Іваном Кітайкіним, подільником Артура Рино і Павла Скачевского. Сталося це під час чергового виїзду на судове засідання.

Як на суд возили в ті часи? О пів на сьому приходив поздовжній «сміття», стукав ключем по «гальмах», двері тобто: «такий-то такий-то, через п'ятнадцять хвилин до суду». Менти збирали всіх за списками зі своїх коридорів, відводили на перший поверх. Там закривали в спеціальні кімнати, які в'язні називали «збирання». У цих «збірках» сиділи зеки до 10 - 11 ранку. Потім приїжджали автозаки, розвозили народ по судах.

На «збірках» зекам часто ставала погано. Тоді ми, арештанти, стукали по «гальмах», звали «мусорів». Іноді менти приходили, іноді - ні. Щоб комусь професійну медичну допомогу надавали - такого ніколи не було.

Закривати подільників в одній «збірці» не належало. Але у нас, нацболів, судилися у справі про бійку з членами прокремлівського руху «Місцеві» близько Таганського суду, весь час хтось разом сидів. Кількість «збірок» теж обмежена.

У той осінній день 2007 року мені в очі відразу кинувся субкультурний вид одного хлопця. Поло Fred Perry, білі кросівки, куртка популярної в фанатських колах фірми. І взагалі він не був схожий на типового мешканця Бутирській в'язниці. Він сидів на лавці прямо напроти дверей, дивився вниз, в підлогу. На його обличчі було якась мрія, прагнення вийти думками за межі прокуреного кам'яного мішка. Щось над-матеріальне, незвичайне для більшості ув'язнених.

- Що за біда? - я сів поруч, благо було вільно.
- Сто п'ята через тридцяту, - (тобто спроба вбивства)
- Судішься вже?
- На продовження терміну утримання в Мосміськсуд їжу.
- Зрозуміло. Як звати?
- Ваня.
- Леха, - представився я, - Ти правий что-ли, Ваня?
- Так.
- Я з НБП.
- Чув, на Бутирці сидять нацболи, що під судом побилися.
- Це ми і є.
- Я по справі Рино-Скачевського проходжу. Знаєш, може бути?
- Знаю звичайно.

Про Артура Рино і Павла Скачевского стало відомо після їх арешту навесні 2007 року. В ході перших допитів Рино заявив, що на його рахунку 37 вбивств. Скачевським взагалі ніяких свідчень не давав. Набирав обертів неонацистський терор з'явився в новому світлі. По-перше, обидва обвинувачених були дуже молоді, на момент арешту їм не виповнилося 18 років. По-друге, їх соціальне становище і рід занять не робило їх схожими на «типових» вбивць, принаймні таких, якими їх зазвичай уявляють. Павло Скачевським закінчив школу із золотою медаллю, був відмінником другого курсу Російського університету фізкультури. А Рино, який щойно приїхав в Москву, взагалі вчився на іконописця. По телевізору якось показували інтерв'ю з його сусідом по гуртожитку, калмиком. Той стверджував, що ніколи не підозрював Артура в симпатіях до нацистської ідеології, а вже тим більше в убивствах.

- Я тільки за двома епізодами обвинувачений, без мокрухи, - як би виправдовувався тоді Ваня.

Він навчався в одному з московських вузів, брав участь в якихось навколофутбольних темах. Одним словом, зі мною на збірці сидів звичайний молодий житель столиці. З деякими застереженнями, звичайно.

- Цікаві у тебе подільники, - сказав я йому.
- Вони фанатики, божевільні, - Ваня вимовив це різко, ніби його струмом ударило, - шкодую, що з ними зв'язався.

Договорити нам не дали, Ваню забрав в автозак рудий, вусатий «сміття». У Мосміськсуд завжди першими вивозили.

Я так і не познайомився з Рино і Скачевським особисто. Але ми знали один про одного заочно.

- Тобі привіт від Павла, - сказав мені адвокат під час чергового візиту в кінці літа 2007 року.
- Якого Павла? - уточнив я.
- Від Скачевского, - була відповідь. - Він про ваше діло в курсі.

Вийшло, що мене і його захищав один і той же чоловік.

У другій половині 2007 року Скачевським виявився на Бутирці. Його перевели сюди з московського п'ятого централу, з «малолітки», після досягнення 18-річного віку. Він відразу ж потрапив під каток Бутирській оперчасті. «Кум» на ім'я-прізвисько Мага, уродженець Чеченської республіки, кинув його на справжню прес-хату. Наглядати був кабардинец, все блатні - вихідці з Північного Кавказу. Про те, хто до них заїжджає, Мага попередив братву заздалегідь. Рекомендував вжити заходів.

У перший же день Павла побили до втрати свідомості. Все могло обернутися і гірше, але в справу втрутилися смотрящий за корпусом і Положенець всього централу. Вирішувати арештантський статус Скачевского кавказької братве не дали, а через деякий час його перевели в іншу камеру. Для блатних це свавілля, ясна річ, залишився абсолютно безкарним.

У в'язниці Павло Скачевським багато читав, особливо російську класику. До 300 сторінок в день прочитував. Незважаючи на прес оперчасті, про ідеологічні зміни ніде не заявляв, скоріше, навпаки. Одним словом «фанатик, божевільний».

А з Ванею Кітайкіним ми сиділи в сусідніх камерах на «третьому коридорі» (що особливо охороняється частина Бутирки на першому поверсі) навесні 2008 року.

Вранці 10 липня 2008 року, коли мене виводили з камери на волю, я стукнув по «гальмах» його хати, крикнув:

- Ваня, рідний, удачі тобі
- Леха, тобі теж, - відповів він

Так я останній раз за мій перший тюремний термін порушив правило про заборону межкамерного спілкування.

У грудні 2008 року Ваня К. був визнаний винним за обома епізодами, в яких звинувачувався. Вирок - дев'ять років суворого режиму.

У цих неонацистів було, напевно, щось Нечаєвський. Вбити, щоб довести собі і іншим вірність своїм переконанням. Вбити, тому що чим більше крові пустиш, тим ближче до заповітної мети опинишся. Вбити, тому що неможливо виносити боягузтво, егоїзм, пристосуванство, що вразили російське суспільство. Такі собі пасинки Нечаєва ... Вбити - але кого? Жертвами неонацистів ставали, як правило, самі знедолені, найбеззахисніші люди. Неонацистський бунт проти російської дійсності виявився лише продовженням практичної реалізації її гнилої моралі.

Ким би були ці молоді люди, які йшли в неонацистські угруповання, якби вони жили в іншу історичну епоху - хто ж знає? «За винятком періодів суспільної нестабільності, злість знедолених спрямована на собі подібних», - писала анархістка і християнський містик Симона Вейль. Напевно, її висловлювання відноситься і до моїх тюремним друзям. А раз так, це зайвий привід ненавидіти російську стабільність і ще одна причина наближати нестабільність, епоху найсвітліших, найпрекрасніших людських почуттів.

Про автора:

Олексій Макаров з 17 років, з 2005 року, був активним членом нині забороненої Націонал-більшовицької партії. брав участь в акції на Всесвітньому газетному конгресі (червень 2006 року) , А потім став фігурантом справи про побиття учасників руху «Місцеві» у Таганського суду Москви і був засуджений на два роки.

Нагадаємо: 13 апреля 2006 року в суді проходили слухання за позовом НБП до Міністерства юстиції з приводу відмови в реєстрації партії. Перед початком засідання приїхав до суду лідера партії Едуарда Лимонова спробували закидати камінням і яйцями сорок активістів руху «Місцеві». Лимонівці не пропустили їх, і зав'язалася бійка. За словами адвоката нацболів Дмитра Аграновського, «місцеві» застосували травматичну зброю, лимоновці - газові пістолети.

Спочатку прокуратура порушила кримінальну справу за звинуваченням «випадкових перехожих» в нападі на лимонівців. Однак через місяць ситуація перекинулася: «місцевих» зробили потерпілими і свідками звинувачення, а кримінальну справу за статтею «Хуліганство із застосуванням зброї» порушили проти націонал-більшовиків.

У 2009 році Макаров, побоюючись репресій, переїхав в Україну, а потім, в 2011-му, емігрував до Швеції, де приєднався до місцевих лівим радикалам. На його думку , НБП «перестала існувати юридично і практично», а «те, що залишилося на її місці,« Інша Росія », огидне і реакційний болото лизоблюдів царя Путіна».