Популярные статьи
Новости
Интернет-портал «Неформальное образование для всех поколений» - одна из самых мощных платформ Беларуси,

Pages:     || 2 | 3 | 4 | 5 |   ...   | 35 | ПЕДАГОГИЧЕСКОЕ ОБРАЗОВАНИЕ В. Г. МАРАЛОВ ОСНОВЫ САМОПОЗНАНИЯ

Федеральное агенство по образованию Братский Государтвенный университет Кафедра философии и социологии

Что стоит почитать женщинам для поднятия самооценки и умения обращаться с мужчинами. Содержание статьи

  Рано или поздно любой человек перестает довольствоваться имеющимися у него навыками и способностями

Кременчужанки одягають європейок

На топ-фото: Ось так шиють одяг - кожна швачка виконує свою операцію. І тільки в кінці розрізнені шматочки зшивають докупи і плаття «оживає». Щомісяця кременчуцьке підприємство випускає 15 тисяч виробів. При цьому моделей може бути 2, а може і сотня.

Пам'ятайте компанію «Zimaletto» з колись популярного серіалу «Не родись вродливою»? Вони там все билися за те, щоб вийти зі своєю продукцією на ринок Європи. У цьому кременчужани виявилися куди спритніші популярних «кіногероїв». Правда, вони не постачають європейцям моделі власної розробки. Але втілюють в життя ідеї західних дизайнерів, відшиваючи брендові речі.

Робота на ринок ЄС - це «блакитна мрія» багатьох кременчуцьких підприємств, які, практично залишившись без ринку збуту СНД, змушені переорієнтуватися. Про те, як працюється з європейцями, як вітчизняне підприємство перебудовувалася під їх стандарти, і з якими труднощами це далося, ми вирішили дізнатися у працівників компанії «Кремтекс».

Кременчуцьких швачок вчили шити західні технологи

Будівля виробничо-торговельної фірми «Кремтекс» по вул. 29 Сентября красномовно говорить про те, що родом воно з СРСР. Ще з 60-х років тут випускали дитячий одяг. З розвалом совка і відсутністю замовлень на внутрішньому ринку підприємству довелося переорієнтуватися - взялися за пошиття жіночого одягу. Зараз швачки «КРЕМТЕКС» за українську зарплату шиють брендові речі для європейок. На наш ринок підприємство працює мало. Замовники компанії в основному з Німеччини. Вони постачають на підприємство тканину, гудзики, нитки і іншу фурнітуру, надсилають свої моделі і лекала. Справа кременчуцьких швачок - втілити ідеї замовника в життя. Як виявилося, німцям набагато вигідніше шукати швачок «на стороні», ніж наймати європейок - інакше вартість виробу буде «зашкалювати» і попит на нього буде невеликий:

- У Німеччині зараз немає швейних фабрик, - розповідає технічний директор підприємства Надія Шолудько, яка все життя працює на «КРЕМТЕКС». - Вони ще існували в 90-х роках, але закривалися просто у нас на очах. В Європі у швачок висока заробітна плата, так що собівартість продукції висока. І німці стали шукати підприємства в інших країнах, де оплата праці нижче. У тому числі і в Україні.

Кременчуцьке підприємство працює на європейський ринок уже понад 10 років. Співпраця з німцями почалося в далекому 93-му. Підприємство, що проходило пілотну приватизацію, «засвітилося» на виставці в Німеччині.

- Нас помітили і незабаром на підприємство приїхали представники німецької фірми, - згадує технічний директор. - Вони подивилися наше виробництво і зробили висновок, що ми недостатньо обладнані. У нас не було спеціального преса, який був необхідний для виконання їх замовлень. Ми тоді вжили термінових заходів: купили обладнання, яке коштувало 75 тис марок. Це був для нас велике свято! І нам надійшло замовлення від німців. Було вирішено, що найкраще нашому підприємству взятися за пошиття жіночих блузок. Набутий прес виявився просто необхідним для виконання цього замовлення.

Перехід від радянського виробництва до євростандартів давався нелегко. Пам'ятайте, за часів СРСР всі намагалися відхопити «імпортну» річ. І не дарма: її якість була не можна порівняти з витвором радянського легпрому. Так що мистецтву шити кременчужанам доводилося вчитися у західних технологів: їхні вироби повинні були відповідати рівню.

- Наші фахівці навчалися в радянських технікумах, інститутах, але багатьом речам там не вчили, - каже Надія Шолудько. - Наприклад, ми стали шити з віскози, яку до цього в очі не бачили. А вона сильно мнеться, на тканини залишаються відбитки пальців, багато інших нюансів. І західні фахівці показували, як правильно прасувати, щоб не продавити шов, як прокласти строчку, щоб вона не була стягнута. Представники фірм-замовників приїжджали до Кременчука і досить довгий час тут жили, налагоджуючи виробництво. Це був дійсно стресовий період, ми шили зі сльозами на очах. Наприклад, вони звертають увагу на те, що майка погано відпрасована, а ми не розуміли чому: ну зовсім же невеликий заломчік! А у них це вважається дефектом. Але за радянських часів все пакувати в паперові тюки, перев'язані мотузкою, тому вироби і м'яли. А тут одяг їде в Європу на тремпелів, та ще й упакована в спеціальні пакети, в яких виріб не мнеться.

Перший час фахівці з Європи постійно перебували на підприємстві - контролювали весь процес. Тепер такі контролери приїжджають лише іноді.

- Є фірми, які навіть не надсилають своїх представників: вони вже нам довіряють, - зазначає технічний директор. - Якщо виникає якийсь нюанс, то його просять врахувати при виконанні наступного замовлення.

- Якщо виникає якийсь нюанс, то його просять врахувати при виконанні наступного замовлення

Залишки тканини і фурнітури необхідно повернути замовнику. Інакше доведеться платити великий податок

Ні сантиметри «наліво»

Для одягу, яка потім надійде в бутики, європейці використовують якісні і не дешеві тканини - 20-30 євро за метр. Як правило, вони натуральні - це може бути льон, шовк, вовна. Чистої синтетики практично немає. Матеріали надсилають з Європи «в точності»: рівно стільки, щоб вистачило на виконання замовлення - викроїти на зайве плаття або спідницю не вдасться. Отриману тканину кременчуцькі фахівці ретельно перевіряють на дефекти:

- Звіряємо довжину, ширину, якість. Контролер заводить паспорт шматка тканини, надає йому номер, зазначає кількість дефектів, - розповідає про виробничий процес Надія Шолудько.

Щоб раціональніше витрачати тканину, спершу фахівці на комп'ютері «прикидають», як правильніше розташувати лекала. Адже потрібно вкластися в норму, визначену замовником.

- Це дозволяє нам заздалегідь знати, що з цього шматка тканини ми отримаємо на одну деталь менше, ніж очікувалося, - пояснює Надія Шолудько.

На кожен настил тканини є своя примірочна відомість, а про кожного витраченого шматочку потрібно відзвітувати в торгово-промисловій палаті і на митниці. За надлишок, який залишився в Україні, доведеться заплатити солідний податок. Тому зайве сировину повертається замовнику. Правда, найчастіше таке трапляється не з тканиною, а з фурнітурою.

Брендові речі «Made in Ukraine»

Коли ми потрапили на фабрику, працівники якраз працювали над черговим європейським замовленням: відшивали німецький бренд Gerry Weber. Спідниці та сукні веселого забарвлення з віскози. На вже готових виробах ми запримітили цінник. У європейських магазинах спідниці, зшиті в той день кременчускімі швачками, продаватимуть по 86-100 євро - тобто, 2200-2600 грн. Ця продукція їде до замовника, а звідти - в магазини, розташовані в різних країнах світу.

- Ми самі не завжди знаємо, куди її поставлять, - говорить генеральний директор «КРЕМТЕКС» Дмитро Мисник. - Ми поставляємо замовнику, а звідти вона відправляється і в інші європейські країни, і в країни Азії, і в США.

Подивившись на спідницю, лейби «Made in Ukraine» ми не знайшли - виявляється, на брендових речах не завжди вказують країну-виробника. Хоча, як зазначають на «КРЕМТЕКС», часто така лейба є. Європейок вона не бентежить - вони впевнено купують продукцію «Made in Ukraine».

Кременчужани працюють з «Frank Henke Mode» (торгові марки Blacky dress, Jean Рaul) і Gerry Weber (торгові марки Taifun і Samoon). Якщо блузки-спідниці від Gerry Weber можна купити по 1-2,5 тис грн, а плаття - близько 4 тис грн, то кофточка від «Frank Henke Mode» може стартувати від 3 тис грн, а плаття обійтися і в 10 тисяч.

Спідниця від Gerry Weber за ціною 86 євро. Лейби made in Ukraine ми на ній не виявили

Днем з вогнем: в Кременчуці не вистачає швачок

- По швеям у нас велика проблема, - каже директор «КРЕМТЕКС» Дмитро Мисник. - Їх постійно не вистачає - зараз ми готові прийняти близько 40 робітниць. Раніше в Кременчуці їх особливо не готували - при одному з училищ навчали кравців для роботи в ательє. Тільки зараз почали робити набір за спеціальністю «швачка». Але у нас люди не дуже хочуть отримувати робочі спеціальності, все прагнуть вступати до вузів. До речі, у нас є програма для швачок-мотористок. Термін навчання - 4 місяці.

Середня зарплата швачки - 3-3,5 тис грн. Вона залежить від вироблення і від майстерності: тому у кого-то 2, а у кого і 4,5. Кожна секунда у швачки на рахунку: якщо не вклалася в план - зриває терміни відвантаження товару. А цього європейці ніяк не зрозуміють.

- Для європейського замовника головне дотримання термінів, ціна і якість, - каже директор підприємства. - Якщо виникають якісь нюанси, їх потрібно обумовити відразу, замовники зрозуміють. Але не можна пообіцяти і не виконати.

Техпроцес: як це робиться по-європейськи

На підприємство разом з матеріалами, фурнітурою і електронними лекалами приїжджають і готові зразки продукції. Над тим, як правильно розташувати лекала на тканині, як все це повинно бути зшите, спершу ламають голову конструктори і раскладчіци, які перевіряють кожну деталь. Вони «зшивають» модель на комп'ютері, перевіряючи, чи вистачить тканини. Якщо в електронному варіанті все правильно - друкують лекала, які спочатку відправляються в експериментальний цех. До речі, до 2000-го року, коли закупили обладнання, креслити і вирізати доводилося вручну. Всю новомодну техніку закуповували поступово за власні кошти.

В експериментальному цеху швачки працюють над досвідченим зразком. Вони прикидають, як його зшити з максимальною якістю і з найменшими втратами часу. Ці «ЦУ» потім надходять швеям, яким належить виконати всю партію.

Ці «ЦУ» потім надходять швеям, яким належить виконати всю партію

Готове плаття перевіряє контролер. Якщо все в порядку - його, акуратно висить на тремпелів, відправляють на склад, звідти - на навантаження.

Чому мало шиють для українок

На український ринок «Кремтекс» теж працює, але максимум це 5% від виробленої продукції.

- Ось ці штани наші конструктори розробили для продажу у нас в Україні, - показує розробку кременчужан Дмитро Мисник. - Їх собівартість - близько 280-300 гривень. Торгова надбавка - 20%. І ці штани за такою ціною в нашій країні реалізувати складно. Тому розробкою моделей, випуском продукції для українського споживача ми особливо не займаємося: продажу по Україні низькі. Та й реалізовувати продукцію проблематично, так як немає оптових замовників. Якщо у продуктових підприємств є оптовики, дистриб'ютори, які закуповують відразу партію і розвозять її по самих віддалених куточках країни, то в легкій промисловості такої системи немає. Потрібна величезна мережа магазинів, містити яку просто не рентабельно. Та й постає питання ціни: для українського покупця дорого. Але як можна реалізувати ці штани дешевше, якщо тканина ми купили по 160 грн за метр, а на пошиття пішло 1,2 метра. Плюс енерговитрати, робота швачки, зарплата реалізатора. Тому ми і перейшли в результаті на давальницьку сировину.

До речі, в Україні досить багато «підпільних» цехів, де строчать продукцію, що відправляється на наші ринки або в бутики. Якість частенько залишає бажати кращого:

- Я іноді дивуюся, як люди можуть його купувати, - каже Надія Шолудько. - Як на мене, краще купити товар в секонд-хенді, ніж на тому ж ринку. Це будуть якісні речі.

А це товар, який шиють для українок. Ціна - не набагато більше 300 грн.

Звісточки зі столиці моди

Звісточки зі столиці моди

Світлана Шолохова, гід по шопінгу в Мілані, стиліст:

- Можу сказати, що швейні виробництва масового пошиття одягу дійсно згортають обсяги роботи. Ситуація з безробіттям стає серйозною. Однак, якщо говорити про іменні італійських брендах, то пошив своїх колекцій вони не передоручають повністю фабрикам з інших країн. Італійці дуже педантичні в своїй творчості, їм важливо максимально контролювати процес. Якщо говорити про високу моду, то марки зі світовим ім'ям випускають, як правило, колекцію з 1-2-3 ліній. Вони розрізняються за ціною, яка, в свою чергу, формується з собівартості матеріалів, складності крою та пошиття. Наприклад, третя або друга лінія можуть коштувати в два рази нижче, ніж перша, де всі речі - люкс, виконані з використанням ручної праці. Це може бути вишивка, прикраси з каменів, декоративних матеріалів, спеціальна збірка або обробка вироби. І якщо на етикетках 2-3 лінії Armani ви майже завжди бачите знак: «зроблено в Китаї, Тунісі, ЄС ...», то лінію люкс цього бренду будуть створювати під суворим наглядом, і для цього вистачає майстрів і тут, в Італії. Серед них багато наших співвітчизниць. Я особисто знайома з дівчиною з Донбасу. Зараз вона працює в Мілані за професією, яку добре знає - майстер з вишивки тканин. Працює в приватному домоволодінні, господарі якого вже близько 20 років співпрацюють з будинком Prada. Вишивальниці за спеціальними лекалами роблять вишивку гладдю, хрестом, нашивають камені. Вартість праці - 8 євро в годину (близько 200 грн).

Що стосується якості товару, що продається тут, в Мілані, столиці світової моди, то воно різне. На ринках буває товар, за яким видно, що він точно випущений за межами Італії і пізнаваний відразу: за якістю тканин, обробці, лекалами, тенденціям. Я працювала в італійському ательє і знайома з технологією пошиття одягу європейських кравців. Також знаю, що в Комсомольську виробляють нижню білизну, яке потім надходить у продаж під італійським брендом в одну з мереж магазинів Італії.

Пам'ятайте компанію «Zimaletto» з колись популярного серіалу «Не родись вродливою»?